Я (НЕ) ХОЧУ ПРО ЦЕ ГОВОРИТИ: ЯК ПІДТРИМУВАТИ ЛЮДЕЙ, ЯКІ ЧЕКАЮТЬ НА КОХАНИХ З ФРОНТУ
Я (НЕ) ХОЧУ ПРО ЦЕ ГОВОРИТИ: ЯК ПІДТРИМУВАТИ ЛЮДЕЙ, ЯКІ ЧЕКАЮТЬ НА КОХАНИХ З ФРОНТУ
Готуючи цей матеріал, я шукала офіційні дані щодо кількости дружин/партнерок військовослужбовців, які чекають на чоловіків із фронту. Офіційної статистики так і не знайшла. Можна припустити, якщо у лавах ЗСУ нині 800 тисяч, то приблизно така сама кількість партнерів/партнерок чекають на своїх найдорожчих людей з війни.
Ми не героїзуємо цих людей, вони не отримують компенсації за роки чекання. Поки суспільство вочевидь не повною мірою оцінює тягар цього соціального статусу, а часто знецінює його. Тому розповідаю, чим насправді живуть партнери/партнерки військових, як дають раду своїй самотности, а головне, як можна запропонувати їм підтримку й опору.
💬 “Мені самотньо”
Почуття самотности в людей, які чекають на коханих з фронту, домінувальне. Часто до нього додається відчуття покинутости, особливо якщо партнер/партнерка пішов/-ла служити добровільно. Це відчуття нецінности для коханої людини часто табуйоване, адже вона виконує громадянський обов'язок і стоїть на захисті країни. Тоді родина відчуває, що її цінність на другому, третьому місці.
До тягаря цих почуттів додається подвоєна чи потроєна відповідальність: цивільна частина пари або родини мусить виконувати не лише свою роль, але й роль партнера/-ки, який/яка служить. До домашніх обов'язків додається фінансова відповідальність, турбота про дітей лягає на плечі того з батьків, хто продовжує цивільне життя.
💬 “Не можу бачити щасливі родини”
Близькі людей, які служать, відчувають напругу почасти в буденних ситуаціях: похід у кіно чи на дитячий майданчик без частини сім'ї викликає роздратування і злість на тих, котрі продовжують жити звичним життям. Постійне повернення думками до тієї реальности, яка тепер недоступна, помножене на загострене відчуття несправедливости, змушує уникати таких повернень до минулого.
💬 “Я не хочу нікому говорити про службу коханої людини”
Почуття, яке часто замовчують кохані військовослужбовців/-иць, це небажання розповідати про службу партнера чи партнерки. “Я не хочу, щоб мене розпитували або жаліли” — частий лейтмотив такого замовчування. Небажання відчувати жалість, зайвий раз просити про допомогу чи підтримку дуже обмежує соціальні контакти, звичне коло спілкування змінюється, а отже, й самотність поглиблюється.
💬 “Мене цькують у школі”
У медіа з’являються історії, що учні та учениці ображають одне одного, бо чиїсь рідні служать у Збройних силах України, а чиїсь — ні.
У березні 2024 року поліція Івано-Франківська здійснювала перевірку за фактом булінгу підлітка. Із заявою до правоохоронців звернулася мама учня 6-го класу, щоб захистити його від жорстокого поводження та психологічного насильства з боку однолітків. За інформацією активістки Любові Буртак однокласники писали хлопцеві погрозливі повідомлення, ображали. Його батько два роки служить у ЗСУ, і хлопець збирав гроші на підтримку військових.
Хмельницькі ЗМІ розповідали історію учня, який не вставав під час хвилини мовчання й перекидав столи на благодійному ярмарку на підтримку ЗСУ.
Такі інциденти не можуть не ранити тих, чиї рідні захищають країну. Водночас вони посилюють відчуття вразливости й небезпеки, яке супроводжує близьких військовослужбовців. Вони часто признаються, що уникають розповідей про те, що хтось із родини служить, бо це може стати причиною цькування в навчальному закладі, виключення з колективу, уникання близькими, друзями чи колегами певних тем для розмов або активностей.
Прояв агресії з боку тих, чиї рідні служать, є типовим наслідком травматизації. Для зниження рівня травматизації, особливо якщо це стосується дітей, важливо вміти говорити з ними на непрості теми: війна, втрати, зміни в житті, страх. Так, часто це не ті питання, які ми, дорослі, хочемо обговорювати з дітьми. Але все, що можна назвати і чому можна дати визначення, проживається легше.
Періодично сім'ї військовослужбовців/-иць стикаються зі знеціненням. Це може проявлятися різними способами: небажання розділити тривогу за рідну людину на фронті, маніпулювання посадою чи місцем служби (“твій не на «нулі»”, “зараз там, де він/вона, безпечніше, ніж на іншому напрямку”), уникання зустрічей чи розмов. Часом оточення вдається до знецінення як способу самозахисту фразами на кшталт “краще бути дружиною ухилянта”, “самі винні, що відпустили його/її на фронт”, “від хорошого життя ніхто не мобілізується”.
❓Як підтримувати тих, що чекають
Передусім зазначу, що головне й універсальне правило підтримки полягає в тому, що у кожної родини військових є свої не схожі на інших почуття і переживання: наш досвід різний, наші стосунки різні. Очевидно, що чоловіки, чиї жінки у війську, опиняються перед специфічними викликами — від тотального нерозуміння до висміювання.
Але є загальні поради, які допомагають завжди:
🔸 не тисніть на рідних, не намагайтеся скоротити дистанцію і сформувати довіру якнайшвидше — дайте час та змогу розкритися;
🔸не ставте некоректних запитань або таких, що порушують приватність чи військову таємницю: не розпитуйте, де зараз військовий, де він/вона служить, які бойові завдання виконує;
🔸 не жалійте: уникайте фраз, які висловлюють ваші оціночні судження щодо ситуації на кшталт “так шкода вас”, “бідні ви” і так далі;
🔸 якщо хочете подякувати, подякуйте;
🔸 станьте безпекою: якщо людина хоче розповісти про свої переживання і відкритися, дайте їй цей простір коректно, уважно слухаючи і залишаючись поруч;
🔸 якщо не знаєте, яку допомогу чи підтримку надати, просто запитайте, чим можете допомогти, як саме підтримати;
🔸 ніхто не застрахований від помилок у спілкуванні з людьми, які чекають на коханих з фронту. І це нормально. Завжди можна визнати свою помилку, перепросити, зізнатися, що вам соромно або ніяково. Визнавати помилку означає зменшувати напругу в спілкуванні та встановлювати довіру.
Пам'ятайте: що б ви не робити, яку б турботу чи підтримку не проявляли, робіть це з повагою та гідністю! Родини військових — не жертви обставин, не треба їх жаліти, бо це некоректно, часто сприймається ними як приниження та знецінення. Воно радше заважає людині пройти ті випробування, які постали перед нею. Наша ж мета — бути опорою, підсиленням і підтримкою.
Текст — Olena Chyhryn
Ілюстрація — Oleksandra Maior
#допомогародинамвійськових
